Крик душі ліквідатора Чорнобильської катастрофи, інваліда ЧАЕС 2 групи

Голові Конституційного Суду України
Тупицькому Олександру Миколайовичу
 Мягкий Павло Іванович

Адреса: Харківська обл., м. Лозова, Мікрорайон 4,     буд.41-А, кв. 50; 64604

ел. пошта        mjag@ukr.net

тел.: 380956114300

РНОКПП 2102501059

Справа №  3-333/2018 (4498/18)

 

 ЗВЕРНЕННЯ.

Я, Мягкий Павло Іванович, 25.07.1957року народження, ліквідатор Чорнобильської катастрофи, інвалід ЧАЕС 2 групи, виписався сьогодні, 30.09.2020 року, з місцевої лікарні додому, помирати. В мене рак стравоходу 4 ступеню, неоперабельне, без жодного шансу.

Я просив побратимів привезти відеокамеру, так як хотів записати до Вас відеозвернення, але я вже не можу говорити, тому це буде просте звернення.

Ще рік назад мені було відверто сказано, що в мене рак, викликаний впливом радіації, і якщо я хочу жити, то мені потрібно лікуватися за кордоном. За моїм проханням побратими звернулися до декількох лікарень в ФРН та Ізраїлі, де отримали інформацію, що операція буде вартувати 20 – 35 тисяч евро. В мене, як і в родини, таких коштів не має.

Я суджуся з державою десятиріччями. Були десятки судів, які встановили моє право отримувати державну пенсію в розмірі 8,75 мінімальних пенсій за віком, або 8,75 мінімальних заробітних плат, але, починаючи з 2011 року я отримую копійки, яких не вистачає навіть на саме необхідне, особливо для тяжко хворої людини.

Як підтвердження своїх слів я надаю офіційну довідку Пенсійного фонду про виплачені пенсії – 4365 гривень з липня 2020 року. До цього пенсія була 4177 гривень. Мені, як і всім ліквідаторам держава не доплатила з 2011 року більше мільйону гривень, кошти, яких би вистачило на якісне лікування, просто на життя.

Цей безпредел був узаконений Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України», прийнятого Верховною Радою України 28 грудня 2014 року за № 76-VIII. На цей закон було подано до Конституційного Суду України депутатське подання, яке не розглядалося Конституційним Судом України декілька років, я особисто їздив до Конституційного Суду України чотири рази на акцію по спонуканню до розгляду.

17 липня 2018 року Конституційний Суд України прийняв нарешті рішення про неконституційність змін, але воно такої якості, що не дало можливості відстояти розмір належної мені пенсії.

 

Ми з побратимами (62 особи) звернулися спочатку до суду першої інстанції, потім апеляційної, потім пройшли Верховний Суд, де нам відмовили, відверто відфутболюючи і навіть не розглядаючи по суті.

03.09.2018 року, після проходження всіх інстанцій, ми, 62 ліквідатора, інваліда ЧАЕС, звернулися з конституційною скаргою.

19.09.2018 року було відкрите конституційне провадження.

Закон передбачає розгляд конституційної скарги на протязі півроку.

Замість цього Конституційний Суд України досі не вирішив конституційну скаргу по суті.

Більше того, на протязі півтора року не було жодного засідання, і тільки 1 вересня 2020 року щось здвинулося.

За цей час Конституційний Суд України прийняв рішення за конституційними скаргами Скрипки Анатолія Володимировича та Бобиря Олексія Яковича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 59 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Це рішення прийнято за два-три місяці після відкриття провадження, але воно прийнято так поспіль, що у ліквідаторів – військових, які попадають під його дію, кипа проблем, і зараз в Верховному Суді лежать дві зразкові справи саме по суті цього рішення.

В мене таке враження, що це рішення приймали не судді, а маленькі діти.

Бо ні для кого не секрет, що починаючи з 1.01.2004 року для всіх громадян України, яким нанесена шкода здоров’ю, яка привела до втрати працездатності та неможливості заробляти на життя, якщо вони працювали, компенсація шкоди не може бути меншою ніж добуток проценту втрати працездатності на п’ять мінімальних заробітних плат, при цьому розмір мінімальної заробітної плати береться на момент виплати, а не на 1 січня поточного року.

І тільки для ліквідаторів Чорнобильської катастрофи це правило Конституційний суд України чомусь не розглядав.

Якщо б він його дослідив, це було і професійно і по людські.

Конституційний суд України жодного разу не дослідив ні сам Закон Української РСР № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», ні умови його прийняття, природу зобов’язань, які взяла на себе держава.

І все ж я вірю, що в Конституційному Суді України працюють люди, професіонали, тому маю надію, що хоч те, що я зараз повідомляю буде розглянуто по суті, тому,

ПРОШУ СУДДІВ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ РОЗГЛЯНУТИ ПО СУТІ НАСТУПНЕ:

03.07.1987 року я, Мягкий Павло Іванович, був відряджений до зони відчуження аварії на Чорнобильській АЕС. Починаючи з 04.07.1987 р. я два тижня працював без вихідних по 16 годин на добу, розвозячи військових по об’єктам роботи. Ночував в м. Чорнобиль, теж всередині зони відчуження.

Працював на грані можливостей, бо вірив, що це конче потрібно моїй країні. Весь час я працював без засобів радіаційного захисту на звичайному автобусі. Автобус щоденно проходив спеціальну обробку на пунктах ПУСО по декілька разів, але мені офіційно повідомлялося, що загрози моєму здоров’ю не має, тому я не сильно турбувався – було багато роботи

Тільки 31 липня 1990 року, з трибуни  Верховної Ради Української РСР, з звіту Ради Міністрів УРСР я дізнався про смертельно небезпечні рівні іонізуючого випромінювання в місцях де я працював, небезпека яких навіть в 1990 році не дозволяла працювати там без засобів радіаційного захисту.

Також 31 липня 1990 року заступник Голови Ради Міністрів Української РСР Масик К.І. визнав, що уряд Української РСР свідомо занижував в сотні разів рівень переопромінювання, в рамках домінуючої на ті часи політики,  яку проводили державні інститути з моменту  аварії  на Чорнобильській   АЕС, щоб «не сплачувати  компенсації за втрати, понесені як учасниками  робіт по ліквідації наслідків аварії, так і  населенням  районів,  що  зазнали радіоактивного забруднення» (Сесійний зал  Верховної Ради Української РСР,  31 липня 1990 року, повний текст стенограми – http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/4428.html).

 

Це було шоком – я не чекав від держави такої гидоти.

Депутати Верховної Ради кваліфікували працю ліквідаторів як примусову, на межі рабської.

На наступний день Верховна Рада Української РСР прийняла постанову «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи» від 01 серпня 1990 року № 95-ХІІ.

В першому пункті цієї постанови робота Ради Міністрів Української РСР, радянських і господарських  органів республіки по  подоланню  наслідків  Чорнобильської  катастрофи  у 1986-1989 роках визнана незадовільною.

В зв’язку з озвученими спеціальною Комісією з питань чорнобильської катастрофи Верховної Ради Української РСР 31 липня 1990 року фактів офіційного заниження в десятки – сотні разів рівня переопромінювання в зоні виконання роботи по дезактивації аварії, наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в 1986 році, що привело до порушення норм безпеки праці ліквідаторів, масового переопромінювання зайнятим в дезактивации зони відчуження громадянам, Верховна Рада УРСР зобов’язала Раду Міністрів підготувати закон про статус ліквідаторів та їх захист (п. 7 Постанови № 95).

Пунктом 4  Постанови створено тимчасову депутатську комісію Верховної Ради УРСР для розслідування всього комплексу подій, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, а також дій службових осіб по прихованню інформації від народу України.

По результатам розслідування тимчасової депутатської комісії Верховної Ради УРСР Генеральною прокуратурою України 11 лютого 1992 року порушена кримінальна справа № 49-441, за ознаками передбаченими ст. 165 ч. 2 КК України (зловживання владою або службовим становищем) по обвинуваченню вищих посадових осіб Української РСР – Першого секретаря ЦК України Щербицького В.В., Голови Ради Міністрів Української РСР Ляшко О.П., Голови Президії Верховної Ради Української РСР Шевченко В.С. та міністра охорони здоров’я Української РСР Романенко А.Е.

Вищим посадовцям інкриміновано фальсифікацію реального рівня іонізуючого випромінювання в зоні аварії на Чорнобильській АЕС, що привело до масового переопромінювання персоналу станції, ліквідаторів наслідків аварії та населення, мешканців зони ураженої радіацією.

24 квітня 1993 року слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України, старший радник юстиції О. Кузьмак, розглянувши матеріали кримінальної справи, постановив: «провина Щербицького, Шевченко, Ляшко, Романенко в зловживанні владою й службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, доведена».

Як встановлено в постанові: « … оскільки під час глобальної Чорнобильської катастрофи під погрозою були життя й здоров’я народу, збереження його генофонду, а тому в умовах крайньої необхідності вони повинні були зробити все від них залежне й можливе для збереження людей, а не турбуватися про власне благополуччя й службовій кар’єрі, але самостійно вони навіть не намагалися сповістити населення про небезпеку й захистити людей».

28 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон Української РСР № 796-ХІІ «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» (надалі – Закон 796), в якому визнала всю відповідальність за завдане  пошкодження здоров’я, втрату працездатності внаслідок ліквідації Чорнобильської катастрофи, та зобов’язалася відшкодувати завдану шкоду (стаття 13 Закону № 796). Цитата Закону в первісній редакції:

«Стаття 13. Відповідальність  держави  за  шкоду,  завдану громадянам внаслідок Чорнобильської катастрофи

 Держава бере на себе всю відповідальність за:

1) шкоду  здоров’ю або втрату працездатності  громадянами  та їх дітьми, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Крім того, в первісній редакції чітко було прописано, що компенсація ліквідаторам за шкоду здоров’я, втрату працездатності повинна сплачуватися в вигляді державної пенсії та додаткової пенсії за шкоду, заподіяну здоров’ю (стаття 47 в первісній редакції Закону 796).

Державна пенсія інвалідам – ліквідаторам, як пенсія по  інвалідності,  що  настала  внаслідок каліцтва  чи захворювання,  а також пенсії у зв’язку  з  втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи   повинна призначатися в  розмірі відшкодування  фактичних  збитків (стаття 52 в первісній редакції Закону 796).

Особливе значення має стаття 58 в первісній редакції Закону 796, яка чітко визначила, цитата:

«На території  Української  РСР  щодо  осіб,  які  постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи,  Закон  СРСР   “Про  пенсійне забезпечення  громадян в СРСР” з урахуванням цього Закону вводиться в дію з 1 квітня 1991 року в повному обсязі».

Частина 3статті 20 цього Закону встановила імператив – мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється  в  розмірі 100 процентів мінімальної   заробітної   плати.

З 01.07.1992 року Закон 796 надав право ліквідаторам Чорнобильської катастрофи отримувати державну пенсію в розмірі 3 (для 3 групи інвалідності),5 (для 2 групи інвалідності),7 (для 1 групи інвалідності) мінімальних заробітних плат.

З 17.06.1993 року  по 01.01.2015 року стаття 54 Закону 796 гарантувала, що, цитата:

В усіх випадках розміри пенсій для інвалідів,  відносно  яких встановлено зв’язок з Чорнобильською катастрофою, не  можуть  бути нижчими:

по I групі інвалідності   – 10 мінімальних пенсій за віком;

по II групі інвалідності  –  8 мінімальних пенсій за віком;

по III групі інвалідності –  6 мінімальних пенсій за віком.

 

Додатки: Копія посвідчення, копія наказу про відрядження, копії шляхових листів, копія довідки з пенсійного фонду, копія паспорту та коду.

↑ Наверх ↑

aRuma бесплатная регистрация в каталогах тендерный кредит
Доставка грузов